Дванадцятого лютого 1993 року у мальовничому куточку старого Ладижина відкрито краєзнавчий музей. Його створено спільними зусиллями учнів, вчителів, батьків на території школи №1. Наш музей нараховує понад 400 експонатів, він щороку поповнюється новими матеріалами. У музеї працює група екскурсоводів, для яких девізом стали слова Максима Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього». Метою групи стало завдання - донести відвідувачам знання про наш народ, подільський край, його історію, природу, звичаї i традиції, народні обряди та свята.
Не може бути Вітчизни без рідної хати, яка завжди пам'ятається маминою піснею, батьковим напуттям, дідусевими казками, бабусиними віршами, теплом i незрадливим рідним словом. Батькова хата вбирає радощі i жалі, злагоди i клопоти, достатки i нестатки. Як хочеться, щоб ніхто не забув запах настурції i чорнобривців біля маминої хати, радість пробудження перед хатою ранніх півників, ні з чим незрівнянну насолоду від куща калини під вікном. He цурайтесь хати, де чекає мати...
Надзвичайно цікавими є повідомлення екскурсоводів музею про житло українців, у яких розповідають, що при побудові хати дотримувались певних правил. Хата мала бути обернена вікнами та дверима до сонця, аби висвічувалось із неї всяке зло. Місце для хати вибиралось вдумливо: стежили, аби хата на корінь дерева не потрапила, бо хатні всі будуть невдоволені ходити, щоб на межі не будувалась, бо буде родину межа розділяти. Саме в хаті минає частина життя кожного, закладаються перші уподобання.
Біла, сяюча, ласкава, вона i в негоду зберігала на своїх стінах відблиск Сонця. Центром хати була красуня піч. Побілена i розмальована: годувальниця, нагрівальниця, лікувальниця i розважальниця. Супутниками неї були жорна та ночви. Вони допомагали випікати хліб. Поряд із піччю був вмонтований у стіну мисник. Його прикрашала барвиста кераміка та рушник-утирач.
Вздовж причільної та чільної стіни були лави, вони сходились на покуті Червоний кут висвітлювали два срібносяйних снопи. Світлицю возвеличували божницею з іконами.
На стелі виділявся сволок. Він уособлював міцність дому, непорушність єдності сім’ї. На ньому викарбовували рік побудови хати, сонячні знаки, хрести. То був цілий вік сім'янина, наповнений значущими символами: долівка зв'язувала з матір'ю-землею, стіни захищали від ворога, дах від негоди, а сволок - від нечистої сили.
У хаті було кілька осей-композицій. Головна вісь з'єднує піч i покуття, тобто матеріальне i духовне, трудове i святкове. Протилежний напрям осі проходить через зону приготування їжі — стіл, ліжко та скриню, де зберігався одяг.
Чотири кути, чотири стіни, чотири світи земного існування людини: праця i відпочинок, матеріальне i духовне; саме вони закріплені цими осями.
У хаті, на стелі, виготовляли різнокольорового павука (Гнат покваплює дівчат) до Гната. Він уособлював i працьовитість, i приносить вість, це домашній санітар.
Невеликою частиною нашої країни є наше місто Ладижин. Перша літописна згадка про Ладижин належить до 13 ст. Існує кілька легенд про походження назви Ладижин.
Перша з них така. Назва Ладижин аналогічно пов'язана з древнім ім'ям Лодяжин, яке було створене на честь богині Лади. Лада-богиня жінок, кохання, краси, врожаю.
Друга історія така. Старожили розповідають, що люди, які жили на цих землях, жили в мирі i злагоді, от i назва "ЛАДИЖИН".
Третя версія. На цих землях жили два князі i дуже не мирилися між собою, a їх жінки ладили i потім помирили своїх чоловіків. От i назва "ЛАД ЖІНОК" – "ЛАДИЖИН".
Ще є така історія. У десятому столітті на цих землях був популярний рід князів Коротких, але до цього рід називався Ладижинським, можливо, із цією назвою пов'язана назва нашого міста.
Ладижин згадується в документах у зв'язку з народним повстанням 1768 р. Багато мешканців містечка пішли в гайдамацькі загони, що зосередилися в густому лісі на південь від Ладижина. Цей ліс ще й досі називають Гайдамацьким. Провідником гайдамаків став Максим Залізняк. До гайдамаків приєдналися селяни, міщани, духовенство, які не витримували панщини, утисків віри, наруги над українськими звичаями.
Залякані поляки ховалися по монастирях, тікали в Польщу. Чимало їх зібралося в Умані. Завдяки тому, що на сторону гайдамаків перейшов уманський сотник Іван Гонта, гайдамаки швидко здобули місто. Потім вони обрали Максима Залізняка гетьманом, а Гонту - уманським полковником.
Польща звернулася по допомогу до Pociї. Повстанці гадали, що Катерина ІІ прислала військо, щоб розбити поляків i не заважати їм рухатись українськими землями. А Катерина ІІ боялась повстанців. Коли царські полки наблизились до гайдамацького табору, Залізняка i Гонту було зрадницьки схоплено. За вироком російських суддів 700 гайдамаків мали повісити. Частині з них смертельна кара була замінена каторжними роботами. Залізняка заслали до Cибіpy, однак дорогою він втік. Його знову схопили i заслали до Cибіpy, де він i помер від чуми. Гонту віддали полякам, які катували його, а потім відтяли голову.
Наше місто знаходиться в лісостеповому краї. Найпоширеніші дерева: дуб, граб, ясен, липа, клен; з ними ростуть i кущі: ліщина, шипшина, глід, терен, бузина.
Рослинний світ Поділля надзвичайно багатий. Лише диких видів рослин налічується понад тисячу. Серед них чимало лікарських, медоносних. Різноманітним є тваринний світ краю. Це лисиці, косулі, дикі свині, борсуки, вовки, куниці. На берегах річок - видри, норки. Серед найпоширеніших птахи: граки, ворони, сороки, солов'ї, ластівки, шпаки, синиці, дрозди, сойки, дятли.
Ми повинні охороняти, берегти природу, а там, де можливо, відновити. Учні нашої школи беруть активну участь в охороні природи рідного краю.
У музеї є куточок, присвячений Тарасу Григоровичу Шевченку. У Ладижині проживає праправнучка Великого Кобзаря Валентина Соловеївна Сушицька, яка видала три збірки віршів
Літа, мов журавлиний злет, віддаляють нас від подій минулої війни.
Але сивина ветеранів та пам'ять про полеглих змушують нас знову повертатись до тих буремних та неспокійних днів.
Війна... Чорна, ненаситна, зла, вона прийшла на нашу землю в червні 1941 р.
Про учасників Великої Вітчизняної війни говорять: «Вони з племені дужих ».І ця аксіома не потребує доведень.
1418 днів i ночей тривала війна. Фашисти перетворили в згарища 1710 міст, 70 тисяч сіл, 32 тисячі промислових підприємств. Дорогою ціною заплатив народ за Перемогу. Більше 27 млн. життів забрала війна. Тільки у Вінницькій області гітлерівці замучили 240 тисяч мирних жителів та 45 тисяч військовополонених. У Німеччину відправили 65 тисяч юнаків i дівчат.
Ми низько вклоняємося тим, хто в бою поклав свої голови i тим синам Вітчизни, хто не дожив до Дня Перемоги.
Тростянецька земля дала країні 6 Героїв Радянського Союзу.
Анатолій Гаврилович НАКОНЕЧНИЙ - з Ладижина, навчався в нашій школі. Був головою ради дружини. Завжди веселий, енергійний, організатор у школі різних корисних справ. Закінчив Брацлавську агрономічну школу та Білоцерківський сільськогосподарський інститут.
Загинув у серпні 1945 р. в боротьбі з японськими імперіалістами.
Михайло Іванович НАДУТИЙ із Цибулівки, Іван Лазарович МОГИЛЬЧАК із Демидівки, Трохим Григорович МАЗУР із Савинців, Леонтій Семенович СМОВЗЮК зі Скибинець, Петро Трохимович СОКУР із Демидівки.
У другій кімнаті музею відвідувачі знайомляться із знаряддями праці, одягом i посудом українського народу. Цікавими є повідомлення про Ладижин давній i сьогоднішній, про Івана Гонту, Максима Залізняка, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка. Зворушливими є оповіді про героїв Великої Вітчизняної війни, зокрема про Героя Радянського Союзу Анатолія Гавриловича Наконечного.
Постійними відвідувачами музею є учні шкіл міста та студенти аграрного коледжу.
